Арешт понад 1000 днів без вироку: коли тримання під вартою перестає бути обґрунтованим і стає автоматичним

     Зі спливом часу первинні підстави для арешту втрачають свою силу, і саме на державу покладається обов’язок довести необхідність подальшого тримання під вартою.

     Право на свободу та особисту недоторканність гарантоване статтею 5 Європейської Конвенції з прав людини є основою демократичного суспільства. І одним із викликів, що зазіхає на право свободи, сьогодні можна зазвати процесуальну бездіяльність у кримінальних справах, коли початкова обґрунтована підозра перетворюється на безстрокове ув'язнення без належного перегляду.

     Додаткового значення в українських реаліях набувають питання безпеки утримання осіб у слідчих ізоляторах в умовах воєнного стану. Ризики, пов'язані з ракетними обстрілами, відсутністю належних укриттів та загрозою життю, також можуть бути релевантними при оцінці пропорційності подальшого тримання особи під вартою.

     Практика ЄСПЛ демонструє, що тримання під вартою може залишатися законним лише за умови постійного та індивідуалізованого обґрунтування його необхідності. Використання шаблонних мотивувань, ігнорування альтернативних запобіжних заходів, неврахування гуманітарних факторів або застосування арешту для цілей, не пов’язаних із правосуддям, суперечать європейським стандартам захисту права на свободу.

     За відсутності належної аргументації тримання під вартою ризикує втратити свій процесуальний характер і перетворитися на форму фактичного попереднього покарання, що є несумісним із принципами верховенства права та гарантіями Конвенції.