Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Проходження військовозобов’язаним, який не належить до жодних релігійних організацій, строкової військової служби впродовж 5 місяців після формування в останнього, з його слів, релігійних переконань не може свідчити про наявність в особи глибокого й непереборного внутрішнього конфлікту між зазначеними переконаннями і військовим обов’язком. Про це зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 2 травня 2024 року по справі №344/12021/22.
Як зазначив Верховний Суд, відмовляючись від служби у ЗСУ з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів і тверджень близьких осіб – інформацією про публічні висловлювання у минулому такої світоглядної позиції, участь у суспільних рухах пацифістської спрямованості тощо.
Нагадаємо, як раніше писала «Судово-юридична газета», у постанові від 13 червня 2024 року по іншій справі №601/2491/22 Верховний Суд взагалі зробив висновок, що релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення від мобілізації і залишив в силі вирок у 3 роки в’язниці ухилянту.
Обставини справи
Отже, у постанові Верховного Суду від 2 травня 2024 року по справі №344/12021/22 йдеться про наступні обставини.
ТЦК в липні 2022 року повідомило військовозобов’язаному про обов’язок з’явитися на призовну дільницю з метою призову. Він від отримання повістки відмовився, мотивуючи тим, що військова служба суперечить його релігійним переконанням.
Місцевий суд засудив чоловіка за ст. 336 КК із застосуванням ст. 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.
Апеляційний суд скасував цей вирок у частині призначення покарання й ухвалив свій вирок, яким призначив засудженому за ст. 336 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, на підставі ст. 75 КК звільнив його від відбування заходу примусу з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік і поклав на засудженого обов’язки, передбачені пунктами 1–3 ч. 1 ст. 76 КК.
У касаційній скарзі засуджений стверджує, що він правомірно, сумлінно відмовився від військової служби, несумісної з його релігійними переконаннями, що не може оцінюватися як прояв ухилення від призову за мобілізацією і бути підставою кримінальної відповідальності.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій. В обґрунтування позиції ККС вказує, що право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета – інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право дозволяє здійснення його лише тією мірою, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.
ККС звертає увагу, що в умовах збройної агресії рф проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров’я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні ЗСУ для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов’язку захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об’єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань.
Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Дійсно, право на свободу віросповідання має як зовнішній, так і внутрішній аспекти, й об’єднання з іншими людьми у релігійні організації як соціальні структури є лише однією з альтернативно можливих форм його зовнішнього вираження.
Проте відмовляючись від служби у ЗСУ з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів і тверджень близьких осіб (інформацією про публічні висловлювання у минулому такої світоглядної позиції, участь у суспільних рухах пацифістської спрямованості тощо).
Оцінивши подані сторонами та досліджені у судовому засіданні докази відповідно до критеріїв, установлених ст. 94 КПК, суд дійшов правильного висновку про непідтвердження особою існування обставин, які давали б йому право на сумлінну відмову від військової служби.
Зокрема, на підставі показань самого засудженого, свідків і документів, одержаних органом досудового розслідування, суд установив, що засуджений не був на час вчинення дій, поставлених йому за провину, і не є станом на зараз членом жодної з релігійних організацій.
Взяв суд до уваги й пояснення у судовому засіданні засудженого у сукупності з даними дослідженої у судовому засіданні копії військового квитка про те, що засуджений проходив строкову військову службу з 24.11.2001 до 23.04.2003, він у своїх свідченнях зазначав, що навернувся до християнської віри і прийняв рішення ніколи не брати до рук зброю під час служби в армії за 5 місяців до звільнення.
З наведеного слідувало, що сформовані, зі слів засудженого, переконання про безумовну неприйнятність використання зброї і військової служби не перешкоджали йому продовжувати таку службу ще впродовж 5 місяців.
ККС визначив, що за таких обставин суди попередніх інстанцій обґрунтовано констатували недоведеність існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями засудженого та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов’язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України.
З огляду на викладене вище, суди аргументовано визнали показання засудженого і свідків недостатніми для підтвердження цієї обставини. Мотивуючи прийняті рішення, суди послалися на положення Закону «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 №1975-XII, які пов’язують право на альтернативну (невійськову) службу лише з участю у чинних в установленому законом порядку релігійних організаціях, зміст віровчення яких несумісний з виконанням військового обов’язку.
Положення Закону №1975-XII не наділяють зазначеним вище правом осіб, що не належать до релігійних організацій, навіть незалежно від наявності чи відсутності у державі особливого правового режиму. Водночас норми ч. 2 ст. 1 Закону № 1975-XII щодо обмеження права на проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного чи надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень поширюються лише на осіб, що входять до складу згаданих вище об’єднань громадян.
Відтак у розумінні наведеного спеціального Закону відмова у проходженні невійськової служби особам, що не належать до релігійних організацій, не є обмеженням права на відповідну службу, яке в умовах воєнного стану потребувало б прийняття окремого нормативно-правового акта, оскільки Закон №1975-XII взагалі не наділяє цих осіб правом на виконання військового обов’язку в альтернативний спосіб.
Окрім цього, згідно з ч. 1 ст. 1 зазначеного вище закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у ст. 15 ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу», віком 18-25 років.
Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон № 1975-XII не передбачає.
Слід зауважити, що в іншій справі, яка стосувалася штрафу ТЦК, місцевий суд послався на позицію ЄСПЛ про те, що держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов`язку, а право на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано пунктом 1 статті 9 Конвенції. Про необхідність законодавчого врегулювання питання альтернативної служби зазначав у своєму звіті і Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
За посиланням: https://sud.ua/uk/news/publication/305250-pravo-ispovedovat-svoyu-religiyu-ne-absolyutno-verkhovnyy-sud-rassmotrel-delo-ob-uklonenii-ot-prizyva-po-religioznym-ubezhdeniyam
_03_03.png)
